БЕРДИЧІВСЬКИЙ РАЙОН
Житомирської області
Бердичівський район розташований на півночі України, займає південну частину Житомирської області, лежить на північному схилі Придніпровської височини.
Територія Бердичівського району розміщена на північ від екватора та на схід від нульового меридіану. Клімат помірно-континентальний, ґрунти перехідні від підзолистих до чорноземних.
Гідрографія району представлена річками Гнилоп’ять, Гнилоп’ятка, Коднянка, Гуйва, Терехова, Березянка, Ірпінь, Тетерів, а також багатьма струмками, всі річки відносяться до басейну річки Тетерів.
Територія міста Бердичева і Бердичівського району відноситься до історико-географічної області Правобережної України, перебуваючи на межі Волині і Поділля.
Вся територія району повністю розташована в природній зоні лісостепу. Рельєф території дозволяє проводити різноманітні сільськогосподарські роботи, будувати шляхи сполучення, промислові підприємства, житлові та інші об’єкти соціально-культурного призначення.
Вигідним є також економіко-географічне розташування району, яке створює передумови всебічного розвитку його господарства. Через територію району пролягли зручні транспортні шляхи державно-регіонального рівня Виступовичі – Могилів-Подільський; місцево-територіального рівня Кременець - Біла Церква, Бердичів – Хмільник. В Бердичеві перетинаються залізничні магістралі, які сполучають його з Києвом, Львовом та іншими містами.
Територія району була заселена у ІІ тисячолітті до н.е. Про це свідчать багаточисельні історичні пам’ятки, знайдені археологами на берегах річки Гнилоп’ять та її притоках, які представляють культуру багатьох народів різних історичних епох, починаючи від неоліту. Багато з них виявлено відомим археологом-краєзнавцем, патріотом рідного краю, уродженцем села Бистрик Гаврилом Григоровичем Богуном (1901-1981). А відоме Райківецьке городище поблизу села Райки стало класичним для вивчення історії середніх віків нашої держави після проведених тут розкопок у 50-роках ХХ століття.
Відоме історикам і с.Слободище. Саме під цим селом у серпні 1659 року стояв із військом гетьман Юрій Хмельницький. Звідси він надіслав полякам листа про укладання мирної угоди, яка була підписана 17 жовтня 1660 року і увійшла в історію як „Слободищенський трактат”.
Місто Андрушівка розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні. В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р. завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський (відомий металург, професор металургії та металографії Краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 наукових праць, його іменем названа вулиця в м.Житомирі) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац. Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Тут розташована єдина в Україні приватна обсерваторія! Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на сьогодні вже досліджено 35 тисяч космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що отримала ім'я на честь міста.
Стара Котельня згадується в літописах з 1143р. як Котельнич та Котельниця. В домонгольські часи селище мало фортецю. Тут ще можна побачити вали давньоруського городища. Цитую визначного українського історика Михайла Грушевського : "На полудневім Потетеров’ю визначним городом була Котельниця на р.Гуйві; се був великий і сильний замок, городище вельми добре, мало не таке як житомирське, як казали у 16ст. В середині і в 2-ій половині ХІІст Котельниця була центром княжої волосості, куди входило також і києвськое Побіжжя - городи Божський , Межибоже і ще два міста.
Про Стару Котельню вдалося знайти ще те, що іудейська громада була тут з 1775р. Масові вбивства євреїв відбулися під час другої світової війни, загиблі поховані в районі "Ліски".
Костел був побудований в 1786р . Розташований храм на схід як раз від згаданого давньоруського городища, ви навіть можете прослідкувати фрагменти засипаного оборонного рову. Костел в найкращих традиціях бароко. Фасад прикрашений пілястрами іонічного ордеру, арка головного входу франкована тосканськими колонками. В ПГС згадується про цегляну огорожу з воротами, рештки її ви можете побачити позаду храму.
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неоґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня. Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня. Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового.
Територія, на якій розміщене місто Бердичів, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова «бердо» — урвище, або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.
Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Януш Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, що утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.
Коли в Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від поляків, зруйнувавши при цьому замок і монастир.
Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після Переяславської угоди в лютому 1654 року почалася війна між Московією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення кріпацтва обурило селян, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема, фастівського полковника Семена Палія. Коли у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.
Між нащадками Яна Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицького впливу на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, з 1758 року друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл. Йому належали в Бердичеві майже 8 000 десятин землі. Посполиті відробляли по 2 дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт сприяв поповненню гайдамацьких загонів, що діяли на прилеглих територіях. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.
1793 року, після другого поділу Речі Посполитої і приєднання Правобережної України до Росії, Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.
Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у тому числі 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.
Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Королівства Пруссія, Османській імперії, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн крб. золотом. Завдяки цьому після 1800 року місто швидко набуло роль найголовнішого банківського центру Російської Імперії.
Проте згодом банківська діяльність перемістилася у Одесу, головний порт країни, і з 50-х років XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України зменшилася. Окрім всього, це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.
З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року. писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.
На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади . Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.
Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.
Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.
Бердичівський район був створений у березні 1923 року з центром у с.Махнівка Вінницької області. З березня 1925 року районним центром стає м. Бердичів. Згодом район було розформовано і лише у 1937 році відновлено. Спочатку він входив до складу Київської області, а з 22 вересня 1937 року Бердичівський район стає складовою частиною Житомирської області.
Бердичівський район у сучасних кордонах створено відповідно до постанови Верховної Ради України № 807- X від 17 липня 2020 року. До його складу увійшли: Андрушівська, Бердичівська міські, Гришковецька, Ружинська, Червоненська селищні та Вчорайшенська, Краснопільська, Райгородоцька, Семенівська, Швайківська сільські територіальні громади.
Раніше територія району входила до складу Бердичівського, Андрушівського, Ружинського, Чуднівського районів, ліквідованих тією ж постановою.
Відстань: від м. Бердичева до м. Житомира автошляхом – 44 км
На півночі, заході та сході район межує в Житомирським районом Житомирської області, на півдні – з Вінницьким районом Вінницької област і, на південному заході – з Хмельницьким районом Вінницької області, на південному сході – з Білоцерківським районом Київської області.
|
Голова райдержадміністрації
|
Димидюк Людмила Вікторівна (позапартійна, призначена на посаду 16.02.2021), (тел.: роб. 04143-4-26-01
|
|
Голова районної ради |
Балянов Олександр Олександрович («Європейська солідарність», обраний на посаду 26.11.2020), (тел.: роб. 04143-4-27-01
|
Загальні відомості про район
Площа – 3061,83 кв.им (10,3% % області), ліси – 169,66 кв.км, площа сільськогосподарських угідь – 1566,88 кв.км., родовища: каолінів, суглинків, будівельного піску, граніту та глини.
Кількість населених пунктів – 162.
Чисельність населення– 163,652 тис. осіб.
Бердичівський район входить до складу ОВО № 63, перемогу на якому на виборах народних депутатів України здобув Кицак Богдан Вікторович (Політична партія "Слуга народу").
Перелік найбільших промислових підприємств району :
|
Найменування підприємства |
Продукція, що випускається |
|
ПП «Брикетуючі технології» |
обладнання для виготовлення паливних брикетів |
|
ТОВ «Бердичівська ковбасна фабрика» |
м'ясні та ковбасні вироби |
|
ТОВ «Інтерскаліт УА» |
Виробництво текстильних виробів (ковдри, подушки) |
|
ДП «Підприємство державної-виконавчої служби України (№ 73) |
Виробництво бруківки, щебеню |
|
ТОВ «Спіко» |
Виробництво безалкогольних напоїв |
|
ТОВ «Українська каолінова компанія» |
Видобуток каоліну |
|
ТОВ «Андрушівський маслосирзавод» |
Перероблення молока, виробництво масла та сиру |
|
ТДВ фабрика «Восход» |
Виробництво готових текстильних виробів, крім одягу |
|
ПРАТ «Червонський цукровик» |
Виробництво цукру |
|
ДП «Агрофірма ЯН ПП «ЯН» |
Виробництво хлібобулочних виробів |
|
ДП «Ружин-молоко» |
Перероблення молока, виробництво масла та сиру |
|
ТОВ «Ружинська будівельна кераміка» |
Виробництво цегли, черепиці та ін..будівельних виробів із випаленої глини |
Трудові ресурси: кількість працездатного населення – 45732, рівень зареєстрованого безробіття на 01.07.2021 – 2,1 %.
Гуманітарна сфера
Заклади освіти: заклади загальної середньої освіти – 73 од. , з них 6 опорних закладів освіти; інклюзивно-ресурсні центри – 4, дошкільні навчальні заклади – 70од., ПТУ – 1 од. – «Бердичівське вище професійне училище» ; ВНЗ - відсутні, районні санаторні школи-інтернати - відсутні.
Заклади охорони здоров’я: лікарні – 4 од.; поліклініка – 2; аптечні пункти – 26 од. (4 – в лікарні, 1 – в смт. Гришківці, 9 - Ружинська селищна рада, 1- Вчорайшенська сільська рада, 4 – Червоненська селищна рада, 7 – Андрушівська міська рада), ЛАЗПСМ – 20, ФАПів - 73 од.; санаторії, пансіонати – відсутні, оздоровчі табори «Березовий Гай», «Соколятко», «Чайка».
Туристичні об’єкти: готелі –6 ; об’єкти культурної спадщини (замки, музеї тощо) –2 од. Народний музей імені Дж. Конрада ,Музей історії міста Бердичева